Утворене в грудні 1918 року Королівство сербів, хорватів і словенців було великою європейською
державою. Братні народи домовилися об’єднати свої території в одній державі і
здійснити, як їм тоді здавалося, давню мрію -ліквідувати національний гніт і
вирішити проблему власної національної державності. Проте відразу ж після
об’єднанні стало зрозуміло, що надії не справджуються, а проблеми і
суперечності після «братнього об’єднання» не лише не зникають, але, навпаки,
все більше загострюються, затягуються у тугий вузол.
Площа
Королівства СХС складала 248 тис. км, населення - 12 млн. чоловік. Найбільшим
за чисельністю народом багатонаціонального королівства були серби, що складали
39% населення. Другою за чисельністю етнічною групою були хорвати, третьою -
словенці. Крім цього, в Королівстві проживали угорці, албанці, македонці,
боснійські мусульмани, цигани, євреї, валахи, турки, болгари, німці, італійці,
румуни. Кожний з цих народів мав власну історію і культуру, мову, традиції.
Багато століть ці народи жили окремо і в різних умовах, кожний з них за свою
багатовікову Історію відчув різні політичні, культурні, економічні, соціальні
впливи, кожний знаходився на своєму рівні економічного розвитку.
Двома найбільш чисельними народами були серби і хорвати. Для сербів
утворення Югославії означало можливість об’єднати в одній державі всі етнічні
території («Начертаніє»). Для хорватів - втрату надій на здійснення давньої
мети хорватського національного руху - утворення власної незалежної держави.
Проте Загреб, програвши суперечку з Белградом за роль центра об’єднання
південних слов’ян, лише в складі спільної держави міг отримати гарантію цілісності
хорватських етнічних територій.
Однією з
головних рис економіки Королівства СХС (з 1929 р. Королівство Югославія) була
велика нерівномірність у промисловому розвитку окремих областей країни.
Найбільш розвиненими в економічному відношенні були колишні території
Австро-Угорської імперії - Словенія, Хорватія і Воєводина. Сербія залишалася
відсталою аграрною країною. Чорногорія, Боснія і Герцеговина були ще менш
слаборозвинутими територіями, в Чорногорії навіть зберігалися залишки
родоплемінного ладу. Ця нерівномірність економічного розвитку з врахуванням
фактора багатонаціональності була міною сповільненої дії, закладеної під
фундамент південнослов’янської державності.
Іншою міною стало те, що Королівство СХС було утворене
недемократичним шляхом. Утворене фактично в умовах внутрішнього і зовнішнього
тиску, Королівство не було об’єднанням рівноправних народів. Незважаючи на
«трьохіменну» назву країни, хорвати і словенці не користувалися рівноправ’ям із
сербами, а македонці, чорногорці, албанці і мусульмани взагалі не бралися до
уваги. Вся реальна влада в державі належала сербській фінансовій і політичній
еліті. В результаті утворення єдиної держави південних слов’ян проходило в
несприятливих умовах.
Гострим питанням, яке стояло перед багатонаціональною
державою, було питання про національне рівноправ’я. В Словенії і особливо в
Хорватії, де буди сильні республіканські настрої, велике обурення викликав
маніфест принца-регента Олександра Карагеоргійовича, яким проголошувалося
утворення Королівства СХС. В ньому жодного слова не говорилося про національні
права народів, що увійшли в єдину південнослов’янську державу.
Практично відразу ж у Загребі і по всій Хорватії почалися
стихійні акції протесту, учасники яких вимагали надання Хорватії незалежності.
Цей рух очолила Хорватська народна селянська партія і її лідер Степан Радіч.
Більш популярною
була ідея входження Хорватії в склад єдиної південнослов’янської держави. Серед
народних мас частіше звучали заклики до утворення автономної демократичної
республіки. Але в Белграді компроміси були недопустимі. Сербська керівна еліта
розглядала всі південнослов’янські території, що увійшли до складу Королівства
СХС, як «військовий приз», отриманий Сербією за її участь у війні, завдяки
якому Сербія нарешті стала Великою Сербією. Ця націоналістична тенденція призвела
до того, що державне утворення південних слов’ян так і не змогло інтегруватися в
єдиний організм. Великодержавна політика Белграда викликала протест у всіх без
винятку народів, що входили у склад Королівства. На ґрунті незадоволення
державною політикою серед народів цієї держави почалося широке поширення
націоналізму, між сербами та іншими народами утворилася тріщина.
Парадокс полягав ще в тому, що і серби, і хорвати, і
словенці, і чорногорці, і македонці є християнами, хоч і належать до різних християнських
конфесій. Але релігія не справилася зі своєю миротворчою місією. Моральний
рівень церковних діячів, як правило, відповідає моральному рівню суспільства. І
немає нічого дивного в тому, що і сербська православна церква, і хорватська
католицька церква виступали в числі головних сил, що розпалювали міжнаціональні
суперечності в цьому регіоні.
Новоутворена держава не набула ні міжетнічного миру
всередині, ні стабільних зовнішніх кордонів (гострі територіальні суперечності
у нового Королівства СХС були з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Італією).
Досить швидко стало очевидно, що югославізм як ідеологія не може бути основою
для утворення спільної поліетнічної держави братніх народів.
В 1921 р. була прийнята т. зв. Відовданівська конституція, що
закріплювала в державі керівну роль сербської династії Карагеоргійовичів на
чолі з королем Олександром, жодних особливих прав несербським народам і національним меншинам не надавалося. Критерієм
адміністративного поділу був не національний склад населення, а розмір
території, економічні умови, чисельність населення. Будь-які органи місцевого
самоврядування були відсутні. Зміна династії Габсбургів на династію
Карагеоргійовичів практично нічого не змінила для хорватів і словенців, багато
в чому навіть погіршила їх становище.
Отже, чи можлива «єдність
народів»? Попередні спроби створити великий національний синтез (пангерманізм,
панславізм, латинський чи романський дух, панарабізм та ін.) показали свою неспроможність і нездійсненність. Відповідь на
це питання – «Ні».
Немає коментарів:
Дописати коментар