Південна частина Східної Європи
(Балканський півострів) – це регіон фізіографічної, культурної і політичної
фрагментації. Іллірійці, слов'яни, турки, угорці та інші народи зведені тут
докупи зблизька і здалека. Етнічні та культурні відмінності підтримували серед
них хронічні конфлікти. В ХІХ ст. багато православних народів почали активно
звільнятися від політичного контролю турків. В цей період сформувалися
політико-ідеологічні концепції «Великої Греції» (або «Великої ідеї», «Megale idea»), «Великої
Болгарії» («Болгарія трьох морів»), «Великої Сербії» («Начертаньє»), «Великої
Іллірії», «Великої Хорватії», «Об’єднаної Словенії», «Великої Румунії» та ін. Релігійний
фактор відігравав в них значну роль, перетворюючись в один із основних мотивів національно-визвольної
боротьби. Балканські народи, що часто жили на одній території, об’єктивно
перешкоджали політичному самовизначенню один одному у відповідності з класичним
принципом ХІХ ст. «одна територія – одна нація – одна держава».
Найбільш заплутана конфесійна та етнічна
ситуація склалася в Боснії і Герцеговині. Ізольованість релігійних общин
призвела до того, що національні рухи мусульман, православних та католиків
розвивалися паралельно, відбувалося розходження між ними у звичаях, мові,
ментальності. Що ж до боснійських мусульман, то вони ще до Першої Світової
війни досягли рівня національної самосвідомості, яка тісно була пов’язана з
їхнім віросповіданням. Боснійські мусульмани відчули себе особливою етнічною
спільністю як по відношенню до іновірців, так і до інших мусульман. Вони
називали себе «бошняці», коли хотіли підкреслити свою етнічну відмінність від
інших мусульман (сьогодні в якості етноніма цієї частини населення Боснії і Герцеговини використовується
термін «босняк»). Це єдина на Балканах група омусульманених корінних жителів,
самоідентифікованих як слов'яни-мусульмани, ісламський культурний анклав Європи.
Однією з причин швидкого й досить легкого
завоювання Боснії турками-османами була втрата Стефаном Томашевичем, останнім
правителем, підтримки з боку патаренів. Патаренство з'явилося тут наприкінці
ХІІІ ст. Єретичне вчення, що ґрунтувалося на дуалізмі, уже наприкінці ХІV ст. витиснуло
як Православну, так і Католицьку церкви, ставши державною релігією, оскільки її
сповідували деякі боснійські князі та знать. Заручившись підтримкою Риму у
боротьбі з турецькою загрозою, боснійська влада, на вимогу папи, змушувала їх
переходити у католицтво. Непосильний економічний гніт і внутрішня
нестабільність породили в широких верствах населення апатію й небажання
захищати ослаблу державу. Серед селян стали поширюватися османофільські
настрої, викликані чутками, що нібито під османською владою жити буде легше,
ніж під боснійською. Починається масова, переважно добровільна, ісламізація
населення. В результаті османського завоювання в Боснії виникла нова релігійна
ситуація. Численна колись громада патаренів перестала існувати; замість неї
поряд із традиційними католицизмом і православ’ям утвердилося мусульманство.
Все це наклало глибокий відбиток на культурне й суспільно-політичне життя
країни.
В 1592 р. сформувався Боснійський елаєт,
який був прикордонною областю Османської імперії. Наявність потужної системи
самооборони давало можливість користуватися значним самоуправлінням. Місцеві
феодали, які прийняли іслам, практично були незалежні від візира, призначеного
Стамбулом. Коли на початку ХІХ ст. султан спробував провести деякі реформи в
Османській імперії, він наштовхнувся на активний спротив боснійських феодалів,
які розгледіли в них обмеження своїх прав. Рух за автономію був призупинений в
1858 р. після турецького походу в Боснію. Хоча виступи носили консервативний
характер (1831, 1848 рр.), в них були присутні елементи національно-визвольної
боротьби: крім відміни реформ, босняки вимагали розширення самоуправління,
права самим вибирати боснійського візира.
За турецькими джерелами, у І пол. ХVІ ст. в
Боснійському санджаку було 54% християн і 46% мусульман. Мусульманська громада
не була однорідною. Вона поділялася на корінних боснійців-мусульман, для яких
рідною мовою була слов'янська, і турків та інших мусульман, що прийшли сюди в
ролі завойовників чи колоністів і говорили турецькою мовою. Слов'яномовних
мусульман чомусь називали «турками», та й самі вони вважали себе такими; усі
інші мусульмани звалися османліями. Між омусульманеними боснійцями й
мусульманами-прибульцями існував певний антагонізм. Останні звинувачували
корінних жителів у порушенні канонів ісламу. Але зрештою прибульці, яких осіло
у країні не більше 5%, були асимільовані місцевими мусульманами. Хоча переважна
більшість мусульман спілкувалися боснійською мовою, в адміністративних установах,
мечетях, школах використовувалися турецька й арабська мови. Через це боснійці-ісламісти
ще більше віддалялися від своїх співвітчизників, поступово інтегруючись у
мусульманську культурно-релігійну спільноту.
Поряд з традиціями культури і політичної
орієнтації боснійських мусульман відрізняла від християнського населення і
соціальна структура: панівний клас був мусульманським. Крім того, більшість
мусульманського селянства не знало феодальної залежності від поміщиків
(кметства). Основним об’єктом експлуатації були християни. Територіально
боснійці-мусульмани проживали разом з хорватами і сербами, складаючи відносну
чи абсолютну більшість в ряді районів Боснії і Герцеговини. Історично склалося,
що більшість населення в містах складали мусульмани, а в сільських районах –
серби. Боснійські мусульмани компактно проживали в східному та центральному
регіоні, а також в таких містах як Сараєво,
Мостар, Травнік, Баня-Лука. В інших районах вони жили змішано з іншими
народами, ніде не складаючи більшості. Разом з тим, в ХІХ ст. по мірі росту
національної самосвідомості поступово загострювалися протиріччя між боснійсько-герцеговинським
панівним класом і центральною владою Османської імперії.
Історичні умови наклали на герцеговинців
особливий відбиток, поділивши їх також на три чіткі групи: православних, католиків і мусульман. Православне населення займало найбільш гористі місцевості
Герцеговини; за
етнографічними особливостями воно мало чим відрізнялися від чорногорців.
Займаючи переважно важкодоступні долини та висоти, вони мало піддавалися
турецькому впливу і постачали головний контингент для гайдуків (повстанців). В
їх мостарській єпархії нараховувалося 75 приходів, 82 священика, 19 монастирів.
Католики на той час жили у західній частині Герцеговини. Серед них був
поширений звичай татуювати груди, руки та ноги, – єдиний приклад в усьому слов’янстві.
Під час турецького гніту вони знаходили захист в особі свого духовенства; тому
були менш войовничими. Територіально вони утворювали два вікаріатства: требіньєцьке
і герцеговинське. Перше знаходилося в руках єзуїтів і підлягало єпископу
рагузському, друге керувалося францисканцями.
Мусульман особливо багато на півночі Герцеговини. Це, головним чином – нащадки
колишніх багатих родів, які, подібно до боснійських, прийняли іслам і цим
зберегли за собою великі земельні володіння і привілейоване положення в країні.
Ренегати пройнялися прив’язаністю до нової віри і ворожістю до християн. Але в той же час вони зберегли свою мову,
багато старих звичаїв (побратимство, посестримство, моногамію), любов до гусел
і пісні.
Мова, що використовувалася в
мусульманській художній літературі і публіцистиці, мала свої особливості.
Існувала так звана «арабиця» – арабська азбука із знаками, необхідними для позначення
деяких звуків сербської і хорватської мов. У мову достатньо активно проникала
арабська і турецька лексика. В ХІХ ст. «арабицею» на сербській і хорватській
мовах, яку боснійські мусульмани стали називати «боснійською», почали
друкуватися книги. Вона стала гордістю боснійських мусульман, адже саме мова у
відповідності з уявленнями того часу була основною рисою і етносу, і нації. При
цьому боснійсько-мусульманські культурні кола не припинили повністю зв’язків із
слов'янською культурою. Наприклад, поезія боснійських мусульман будувалася за
тими ж сюжетами, що і сербська, але героями творів виступали прихильники
ісламу. Проте, в ній використовувалися
образи східної поезії та міфології. Розмовна мова була спільна для
сербів, хорватів і мусульман, мала не лише загальні риси з сербською і
хорватською мовами, але і суттєві відмінності від них.
Відношення між національним рухом
мусульман, з однієї сторони, сербів і хорватів, – з іншої, були досить
непростими. Це пояснюється тим, що останні заперечували індивідуальність
мусульман і вважали їх, відповідно, або сербами, або хорватами. Саме тому
політичні прагнення національного руху босняків переважно сприймалися як
намагання зберегти владу Османської імперії, чи створити мусульманську державу.
Намагаючись примирити ці суперечності, Й. Юкіч висунув ідею про «боснійський
народ», яка була тісно пов’язана з концепцією ілліризму. Турецькі правлячі кола
Боснії і Герцеговини, намагаючись перешкодити зближенню боснійців з Бєлградом
чи Загребом, вдалися до пропаганди ідеї єдиного боснійського народу, що
висувалася раніше францисканцями. Про це, зокрема, свідчать публікації на
сторінках офіційної газети «Босанскі вієснік» за 1866 р. Робилися також спроби
запровадити боснійську літературну мову – в Сараєво навіть було видано
«Боснійську граматику». Однак ця ідея не імпонувала ні християнам, тобто сербам
і хорватам, які на той час уже досить чітко визначилися щодо своєї національної
належності, ні боснійцям-мусульманам, які продовжували вважати християн
нерівноправною райєю (немусульмани). Антиосманський рух бегів за автономію
поступово ішов на спад. Натомість національний рух мусульман набирав сили.
Чисельне співвідношення між трьома етнічними групами постійно змінювалося. До
середини ХІХ ст. перехід з однієї віри (а відповідно з одної нації) в іншу не
було таким рідкісним явищем. Відміна старовинного закону про смертну кару за перехід
з ісламу в іншу релігію султаном Абдул-Меджідом після Кримської війни у 1856 р.
сприяла цьому.
Протягом всього ХІХ ст., особливо в 1840–1850-х рр., Боснія і
Герцеговина зазнавали сербського, чорногорського й хорватського впливів, і це
знаходило відгук серед певних груп конфесійно розділеного населення. Кожна з
цих груп, залежно від культурного рівня і ступеня політичної активності,
поступово схилялася в бік різних духовно-політичних центрів (православні – до
Бєлграда або Цетіньє, католики – до Загреба), дедалі більше віддаляючись одне
від одного . Так з колись більш-менш однорідної етнічної маси сформувалися три
етнорелігійні спільноти. Православні боснійці самоідентифікувалися як серби і
прагнули до об'єднання із Сербським князівством, а православні герцеговинці – з
Чорногорією. Боснійсько-герцеговинські католики, усвідомлюючи себе хорватами,
бажали об'єднатися з Хорватією, що входила до складу імперії Габсбургів.
Дихотомія історичного спадку регіону
полягала в історичних претензіях хорватів (Королівство Томіслава ІХ ст.) і
сербів (Царство Душана ХІV ст.). В програмному
документі сербського національного руху «Начертаньї» Ілії Гарашаніна Боснії і
Герцеговині було приділено велику увагу, адже ця область відігравала значну
роль в сербських стратегічних і етнорелігійних планах. Все населення Боснії в
Бєлграді вважали сербами . Сербський князь Михаіл Обренович (1860–1868)
намагався пробудити в боснійських мусульманах усвідомлення
«південнослов’янської племінної спільності».
Хорватія – батьківщина ілліризму,
своєрідної культурно-суспільної течії сер. ХІХ ст., прихильники якої помилково
вважали, що стародавні іллірійці були спільними предками всіх південних слов'ян. Хорватська програма, складена Я.
Драшковічем, передбачала утворення «Великої Іллірії», яка складалася б з
Хорватії, Славонії, Військового кордону, Далмації, Котора, Боснії і
Герцеговини, Карінтії, Крайни. В територіальному аспекті «Велика Іллірія»
виходила далеко за етнічні межі хорватського народу. Одним з аспектів ідеології
ілліризму стало протистояння «великосербізму». Його політичні лідери розглядали
політику сербського уряду, зокрема, його національно-політичну програму –
«Начертаньє» І. Гарашаніна як спробу поширення сербського впливу на хорватські
території і загрозу освоєння сербами хорватських територій. Представники
ілліризму намагалися вкоренити в суспільну свідомість тезу про те, що поширення
«великосербської» ідеології призведе до єдності сербів, хорватів і мусульман
Боснії і Герцеговини не під хорватською, а під сербською назвою. В процесі
свого розвитку іллірійці завершили консолідацію хорватської нації, не втративши
при цьому рис югославської орієнтації. Згодом на основі ілліризму сформувалася
хорватська доктрина югославізму – руху, що ставив за мету утворення єдиної
югославської нації і забезпечення в ній особливого місця Хорватії.
Австро-Угорська влада спочатку сприяла
ілліризму, намагалася використати його проти угорського визвольного руху. Але з
1843 року вона почала переслідувати його прихильників, побоюючись, що
загострення хорватсько-угорського протистояння призведе до внутрішньої кризи
всієї багатонаціональної монархії Габсбургів. Російський суспільно-політичний
діяч А. Гільфердінг, характеризував ілліризм як один із найкращих засобів
австрійської політики. Його колега – І. Срезневський визначив діяльність
ідеолога ілліризму Л. Гая як «антиславізм».
Ідею ілліризму також використовував Ватикан у якості основи для
розширення впливу католицизму на Балканах. Природно, що католицький експансіонізм
впливав на хорватську національну ідеологію. З другої половини ХІХ ст. біля
витоків формування хорватської національної ідеології стояли єпископ
босансько-сремської єпархії Й. Ю. Штросмайєр , його соратник, доктор
богослов'я, загребський канонік Ф. Ракіч. Чудово розуміючи, що різниця у
віросповіданні може бути головною перепоною в справі об'єднання слов'ян, Й. Ю.
Штросмайєр ставив собі за мету домогтися на слов'янських землях духовного
примирення Православної і Католицької церков. Він виступав проти деяких
догматів католицизму, що могли образити почуття православних віруючих, зокрема
– проти догмату про непогрішність римського папи. В кінці 60-х рр. він проводив
таємні переговори з сербським князем Михайлом про спільні дії Триєдиного
королівства і Сербії «з метою створення південнослов'янської держави,
незалежної і від Австро-Угорщини і від Туреччини». Сербське духовенство і
більша частина сербської інтелігенції
протягом ХVІІІ ст. боролися з спробами укладення унії, тому вони, разом із своїми
одноплемінниками в Боснії і Герцеговині, з недовірою відносилися до будь-яких
акцій, ініціатором яких була католицька сторона.
Засновник хорватського моноетнічного
націоналізму А. Старчевіч писав, що
«мухаммедяни Боснії і Герцеговини з турецькою мусульманською породою не мають
нічого спільного; вони хорватської породи, вони – найбільш давнє і самобутнє
дворянство, яке лише є в Європі».
Подібні погляди заперечувалися представниками національного руху
босняків Ідеалом А.Старчевіча
завжди залишалася єдина і неподільна в етнічному плані, вільна і незалежна
«Велика Хорватія». В її склад він пропонував включити південних словян
Австро-Угорщини, а також Балканського півострова. «Великосербські прагнення»,
на його думку, проявлялися в тому, що сербський народ «зайняв хорватський
історичний простір», «територію до Дріни».
Він вважав, що прагнення Сербії об'єднати сербський народ у власних
кордонах є результатом прямого втручання з боку Росії і ототожнював поняття
«великосербізм» і «панславізм». Спадкоємцем А. Старчевіча став Й. Франк,
засновник «Чистої» або «Істинної партії права».Націоналісти виступали за
створення Великої Хорватії, яка мала б об'єднати всі хорватські землі і стати
рівноправним автономним утворенням поряд з Австрією, Угорщиною в складі імперії
Габсбургів: «дуалістична Австро-Угорщина» повинна була перетворитися в
«триалістичну Австро-Угорщину». Ні про який вихід Хорватії із складу імперії
Габсбургів мова не йшла. «Чисті» хорватські націоналісти були надійними
союзниками Відня і противниками Сербії. Королівство Хорватія, по задуму
націоналістів, мала б включати в себе власне Хорватію, Боснію і Герцеговину,
частину Словенії, Далмацію, Рієку, Меджмур'є, Істрію.
Національні рухи майже всіх
південнослов’янських і балканських народів вказували чи вказують на історичні
образи і збитки, нанесені їм сусідами і «великими державами», які не дали
можливість утворити держави, територія яких повністю співпадала б з територією
(реальною чи міфічною) розселення того чи іншого етносу. Хорвати, серби,
словенці не були ні одною нацією, ні одною спільністю – національністю. Якщо
звернутися до джерел, то вже з моменту переселення словян, з періоду раннього
середньовіччя в них йде мова про різні народи . А якщо згадати класичний набір
елементів, що характеризують феномени нації і національності, то питання про
національну спільність цих народів навіть не виникає. Крім досить туманного
«походження від спільних предків» і досить спірного питання про єдність мови,
по всіх інших характеристиках серби і хорвати відрізняються один від одного –
по самосвідомості, ідеології, психології, релігії, звичаям. «Спільність
історичного спадку» у них також досить відносна, адже, навіть проживаючи в
одних і тих же державах, вони
знаходилися в різному положенні і по-різному сприймали
його.
Габсбурзька монархія в цьому контексті могла
існувати, лише стикаючи лобами народи Австро-Угорщини. Чехів настроювали проти
угорців, угорців – проти хорватів, хорватів проти сербів. Але зберегти єдність
монархії, постійно балансуючи на взаємному незадоволенні різних народів
правлячі кола не могли. Рано чи пізно це незадоволення повинно було повернутися
проти самої монархії.
Немає коментарів:
Дописати коментар