Окупація Боснії і Герцеговини як фактор нестабільності в регіоні

        Боснійська  криза 1875-1878рр. стала для Османської імперії провісником її зовнішньополітичного фіаско. Поразка у російсько-турецькій війні зробила її ще більш вразливою. У французькому міністерстві закордонних справ ще в 1866р. виник план, на перший погляд сміливий  та реформаторський, - врятувати Османську імперію шляхом «ампутації окремих її частин». Рішення Берлінського конгресу, узаконивши поділ володінь Османської імперії, розмежувавши сфери впливу Австро-Угорщини, Німеччини, Росії, Франції, Італії, Великобританії на Балканському півострові,  загострили Східну кризу. Європейські володіння Оттоманської імперії ніколи ще не привертали стільки уваги великих європейських держав. Особливий інтерес викликав Балканський півострів, зокрема Боснія і Герцеговина. 

      Загальна політична нестабільність, викликана невирішеними національними та аграрними питаннями, посилила політичну пропаганду і розвідувальну діяльність Австро-Угорської та Російської імперій не лише в Боснії та Герцеговині, але і в інших сусідніх південнослов’янських державах. Боснія і Герцеговина стали предметом інтересу Великих держав після підписання Карловицького мирного договору 1699р., ще до відкриття дипломатичних місій в Боснійському вілаєті. Іноземні дипломати, посли, мандрівники, представники розвідувальних служб з різних причин таємно чи офіційно відвідували ці провінції. Результатами їх діяльності були звіти, описи, характеристики, карти, плани. Ситуація в Сараєво та Мостарі викликала найбільший інтерес. В основному політико-пропогандистська та інформаційна діяльність проводилася через церковні органи, які поступово перетворювалися в суб’єкт експансії. 

        Таким чином, військове відомство Австро-Угорської імперії ще до окупації Боснії і Герцеговини 1878р. мало повну інформацію про гірські перевали, телеграфні лінії, мости, фортифікаційні укріплення, стан доріг, етнічну та соціальну структуру населення, його настрої. Напередодні окупації австрійський консул в Мостарі у своїх донесеннях стверджував, що заможні мусульмани  та католицьке населення Боснії і Герцеговини не будуть чинити опір австро-угорській армії у разі їх окупації. Враховуючи такі оптимістичні розвідувальні дані, міністр закордонних справ Габсбурзької імперії  Дюла Андраші (старший) сказав: «У Боснію ми ввійдемо у супроводі військової музики». 

      Станом на 20 червня було розроблено план мобілізації. Загальної мобілізація армії розпочалася  9 липня 1878р., коли було підписано імператорський указ про формування ХVІІІ дивізії та далматинського ополчення. Військовому округу в Задарі (Militar und Landwehr Commando zu Zadar) офіційно передавалося управління всіма військовими з’єднаннями в Далмації. 

     Командувачем окупаційними військами було призначено генерала від артилерії барона Йосипа Филиповича. До складу ХІІІ військового корпусу, який приймав участь в окупації Боснії і Герцеговини, входили VІ дивізія (під командуванням генерала Карла фон Тагетхофа), VІІ дивізія (герцог Вільгельм фон Вюртемберг), XX піхотна дивізія, резерв ХІІІ корпусу (намісник Далмації Гаврило Родіч.). За окупацію Герцеговини відповідав командувач ХVІІІ піхотної дивізії барон Стефан Йованович.  Перебуваючи в підпорядкуванні барона Йосипа Филиповича, координуючи свої дії з ХІІІ військовим корпусом, він був наділений широкими повноваженнями: у разі необхідності міг самостійно приймати рішення, якщо того вимагала ситуація. Отже, для окупації Боснії і Герцеговини у 1878р. планувалося використати VІ, VІІ, XVІІІ, XX піхотні дивізії і народне ополчення. Всього 65 батальйонів, 19 кавалерійських полків, 14,1/4 ескадронів, загальною чисельністю 82113 чоловік, 13313 коней (за деякими даними – 93 тис.). Крім сухопутних військ в окупації Боснії і Герцеговини приймали участь кораблі військово-морського флоту Австро-Угорщини. В розпорядженні штаб-квартири в Далмації перебувало 7 кораблів: стімбот  «Андреас Хофер» в Задарі, два військових кораблів «Наутілус» і «Керка» розташованих в Макарска і Дубровнік, пароплави «Грілле» в Клеку, «Турн-Таксис» і «Горшковський» в портах Плоче і Котор (транспортування продовольства, вантажів та військ), пароплав «Гаргнано» (госпітальне судно). Деякі з цих суден, як, наприклад, корабель «Турн-Таксис», здійснювали перевезення військ в долину річки Неретва. Для координації роботи цих суден було створено штаб військово-морського командування в Клеці на чолі з контр-адміралом Алоїсом Покорни. 

    Всі жителі Далмації  складали військовий резерв. У разі відмови від мобілізації, ухиляння від військової служби, дезертирство передбачалися суворі міри покарання (до 15 років ув’язнення).  Для оренди в населення коней, мулів, волів було створено спеціальну команду, про що свідчить телеграма наміснику Далмації Гаврилу Родічу від  військового міністра Хорста. Набір коней, мулів та волів планувалося провести протягом 10 днів до 24 липня 1878р. включно. 

     Для регламентування відносин влади з місцевим населенням стосовно оренди свійських тварин та гужового транспорту складено відповідний договір. Згідно з договором, влада орендувала в місцевого населення коней на невизначений час; орендна плата за кожного коня, як і оплата найму погоничів становила 2 форинти в день, починаючи з 22 липня 1978р.; органи державної влади зобов’язалися оплатити власникам коней та великої рогатої худоби будь-які збитки. 

     Більш як місяць війська перебували в стані повної бойової готовності. Імператорський наказ про окупацію Боснії і Герцеговини було підписано 27 липня 1878р.  Цього ж дня розпочалися перші сутички на кордоні. 160 дезорганізованих воїнів Османської армії напали на незахищену ділянку кордону на півдні з Далмацією поблизу поселення Затон. Аналогічна ситуація склалася 8 серпня 1878р., коли турецькі солдати вбили у горах декількох пастухів з Далмації. Такі події в прикордонних поселеннях Далмації були не поодинокими, адже кордон Габсбурзької монархії з Османською імперією в районі Далмації-Герцеговини не був повністю встановлений (лише частково). Стан турецьких військ у Боснії і Герцеговині напередодні австро-угорської окупації був близький до критичного. Наприклад, постачання військ в Мостарі було настільки поганим, що солдати отримували лише половину від необхідного провіанту. Затримка оплати військовим призвела до великої кількості дезертирів, з яких частково формувався рух опору австро-угорській окупації. Усвідомлюючи ситуацію, що склалася, генерал Родіч на початку серпня 1878р. вжив необхідних заходів для забезпечення безпеки кордонів північної і південної Далмації вздовж лінії Синь - Дубровник. Чисельний склад прикордонних застав було збільшено. Своєчасне виявлення підготовки військ потенційного противника до початку воєнної агресії, встановлення місцезнаходження противника та його готовності до початку воєнних дій покладалося на розвідувальні загони, кінні розвідувальні роз’їзди, команди піших розвідників, спостережні пости та артилерійські спостережні пункти, переважно у гірських районах. Найбільш ефективними в охороні прикордонних територій були кінні розвідувальні роз’їзди, що діяли, як правило, в складі від 10 до 30 кіннотників, на відстані до 15 км по фронту від головних сил й на флангах та до 10 км. від розвідувального загону. Через велику протяжність кордону з сусідньою Боснією і Герцеговиною, австро-угорські війська У тих місцях, де військові формування були відсутні, губернатор Далмації організацію оборони прикордонних територій доручив місцевому населенню. З цією метою жителям прикордонних територій були роздані  гвинтівки та боєприпаси. 

      Перед початком окупації головнокомандуючий окупаційними військами барон Йосип Филипович видав прокламацію населенню Боснії і Герцеговини. Він  переконував жителів бунтівних провінцій Османської імперії в тому, що австро-угорські війська приходять не як вороги, а друзі. Уповноважені європейськими державами і діючи за згодою султана, вони окупують цей регіон для встановлення порядку, захисту всіх етнічних груп. Жителям Боснії і Герцеговини гарантувалися захист приватної власності, свобода віросповідання, непорушність усталених суспільних норм. Виступаючи перед військами напередодні окупації, Філіпович заявив, що  першочерговим завданням військ є несення військової служби: «Я веду вас не заради  великих військових перемог, а для важкої праці, - служити людям, нести досягнення європейської культури». 

     Перші відомості про можливу окупацію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини з’явилися ще весною 1878р. Згідно із повідомленнями російського міністерства іноземних справ, жителям Боснії і Герцеговини було відомо про можливу окупацію їхнього вілаєта ще на початку 1878р. В умовах ослаблення влади Османської імперії зросла роль різноманітних об’єднань улемів у містах. Так, 11 квітня 1878р. в Сараєво на засіданні общини міста було засуджено зовнішню політику Османської імперії, вперше прозвучали ідеї про створення представницького органу всіх етнічних груп населення. 

       У той час, як європейські країни домовлялися про перегляд прелімінарного Сан-Стефанського мирного договору, пристрасті в Боснії і Герцеговині закипали. На засіданні улемів, яке відбулося в Сараєво 5 червня 1878р., було прийнято рішення про створення Національного комітету в складі представників всіх конфесій. Через 3 дні Національний комітет призначив вибори до Національних зборів, які спочатку складалися з 32 членів. З міста Сараєво обиралося 20 представників (12 мусульман, 5 православних, 2 католики, 1 єврей), а з кожного округу по одному мусульманину і християнину (православний, або католик). Народні збори відмовилися від турецької мови, почали використовувати боснійську. В організації народного руху помітно виділялися шейх, мударіс Мухамед-ефенді Хаджіямакович та авторитетний в народі імам Бегової мечеті (Хусрев-бегової мечеті) в Сараєво Абдула-ефенді Каукчія. Вони були авторами листа турецькому султану, який підписали багато мусульман. У ньому сараєвські улеми виступали за автономію Боснії і Герцеговини, повідомляли про те, що боснійці стануть на захист своєї землі незалежно від релігійної приналежності. 

     Про те, що Австро-Угорщина отримала мандат на заняття Боснії і Герцеговини у Сараєво стало відомо 4 липня 1878р. Того ж дня, ввечері, біля Бегової мечеті зібралася велика кількість людей. Перед збудженим натовпом виступили Каукчія та  Мухамед Хаджіямакович. Наступного дня ринок був закритий, на тому ж місці, на майдані біля мечеті, знову зібрався натовп. Тоді перед народом виступив Саліх Вілаєтович – Хадж-Лойо, консерватор та радикал. Він закликав народ до повстання проти османської володарювання, запропонував вигнати австрійського консула. Заворушення з Сараєво швидко поширюються на інші міста – Мостар, Тузлу, Біхач, Кладуші, Яйце, Лівно. 

     Народні збори підготували лист протесту німецькому канцлеру князю Бісмарку, голові Берлінського конгресу. У листі, який був підписаний боснійцями всіх релігій, повідомлялося про те, що місцеве населення чинитиме збройний опір, якщо війська Австро-Угорщини ввійдуть в Боснію. Великою народною популярністю користувалися виступи плевлянського муфтія Мехмеда Нурудіна Шемсекадіча. Його слова, - «Султан  може віддати Стамбул, але не Боснію», - стали гаслом для повстанців. Піднявши бунт в Ново-Пазарському санджаку проти будівництва православного храму, він разом з 3-тисячним загоном добровольців вирушив до Сараєва. Під час організації опору австро-угорській окупації він стане не лише  оратором, але й чудовим військовим стратегом. В народі його називатимуть «змієм Санджаку». 

     27 липня 1878р., в Сараєво розпочалася нова хвиля народного протесту. Демонстранти вимагали виводу з Боснії залишків Османських військ на чолі з губернатором Боснії. Наступного дня, після захоплення загоном Хадж-Лойо військового складу, губернатор Хафіз Ахмед-паша та його помічники подали у відставку. Після повалення Османської влади Народні збори провели засідання, на якому шляхом акламації обрали Національний уряд. Цивільні справи доручено Хафіз-паші, беручи до уваги його великий досвід в управлінні Боснією. Військове командування силами опору було розділене між  Смаілбегом Селмановічем та Мухамедом Хаджіямаковичем. Відразу ж оголошено про мобілізацію всіх чоловіків від 15 до 60 років, включаючи іноземців.   

     29 липня 1878р. війська Австро-Угорщини перейшли кордон Османської імперії в районі 4 населених пунктів: Брод, Градішка, Кастайніце, Шамац. З метою швидкого захоплення Сараєво, війська були розділені на три групи. Основна частина військ через долини річок Уна, Сана, Врбас, Неретву проникла в західну Герцеговину. Згодом війська XVІІІ дивізії перейшли кордон на півдні Далмації в районі міст Вргорац (31 липня) і Імотскі (1 серпня). Три гірські бригади (17080 воїнів, 3279 коней, 24 гармати), під командуванням барона Йовановича, вирушили в напрямку Мостара. Прикордонні міста не чинили опору окупаційній армії. Справжня війна розпочалася, коли австро-угорські війська дійшли до гірських районів Боснії і Герцеговини.  

    В місті Чітлук (південна частина Герцеговини) передові загони барона Філіповича вперше зустріли опір місцевого населення. Плевлянський муфтій Мехмед-бег Шемсекадіч, організувавши оборону в східній частині Боснії, зупинив наступ ворога в Грачаніці. Нищівної поразки австро-угорські війська зазнали в битві за місто Пріедор. А у битві біля Маглая 31 липня 1878р. загін  мусульман на чолі з Мухамедом Хаджіямаковічем змусив окупаційні війська відступити. Це був один з найзапекліших боїв, в якому австро-угорська армія зазнала великих втрат (сумарна кількість поранених і вбитих становила близько 400 чол. ).   

       У зв’язку з  тривожною ситуацією генерал Філіпович змушений був вжити певних заходів. ХІІІ корпус і VІІІ дивізія були перейменовані в ІІ армію, яка була значно посилена трьома піхотними дивізіями ХІІІ корпусу, трьома дивізіями ІІІ корпусу, двома – ІV корпусу, додатковою артилерією. Після такої реорганізації  він з мінімальними втратами захопив Баня-Луку, Яйце, Травнік. Війська швидко рухалися в бік Мостара. 

      Для розуміння умов, в яких відбувалася окупація Герцеговини, важливе значення має соціально-економічне становище населення. Після повстання 1875-1878рр. воно стало значно біднішим. Ситуацію обтяжували біженці з Чорногорії, які прибули в цей регіон після повстання в Нікшич 1877р. З іншого боку, конфлікт інтересів між трьома основними етнічними групами призводить до виникнення протиріч між відносно толерантним раніше католицьким і православним населенням Мостара. Коли стало відомо про неофіційні домовленості Османської імперії з Сербією щодо передачі останній Боснії і Герцеговини, католицький єпископ виступив з різкою критикою таких намірів. У своїх виступах він зазначає, що, у разі припинення Османського панування в цих бунтівних провінціях, католики Герцеговини прагнутимуть об’єднатися з народами Габсбурзької монархії. У нових реаліях найважче було адаптуватися мусульманському населенню. Після отримання інформації з Сараєво про створення Національного комітету, про свою готовність в організації народного руху проти окупації заявила громадськість Мостара. Вони обрали своє народне представництво на чолі з Аліягою Хамчичем та Алі-ефенді Халєвачем. В той же час частина населення передала 9 липня 1878р. лист генеральному консулу Австро-Угорщини  в Мостарі. У ньому представники різних етнічних груп підтримали намір Австро-Угорської імперії окупувати Боснію і Герцеговину, вимагали проведення реформ та повернення з Далмації біженців під час народного повстання 1875-1876рр. 

     Негативні настрої в турецьких військах становили головну небезпеку. На південь від Мостара, в селищі Буна, знаходився 5-тисячний загін регулярної армії Османської імперії під командуванням Алі-паші. Після офіційного наказу з Константинополя ці війська були виведені з Герцеговини. Залишався лише невеликий загін османської регулярної армії в Травнику. Все це в кінцевому підсумку вплинуло на майбутні події в цьому регіоні. 

    29 липня 1878р. на центральному ринку в Мостарі, що біля Старого мосту, лідери опору виступили із закликом дати опір австро-угорським військам. «Ми захищатимемо не султана, ми захищатимемо себе», - говорив один із лідерів Алі Ефенді Хайлевач. До резиденції османського Паши була направлена делегація з вимогою здачі військового складу. Він, в свою чергу, закликав повстанців здати зброю і не чинити опору окупаційним військам. Наступного дня, 30 липня, відбулися нові вуличні заворушення, анархія в місті  зростала. В цих умовах воєначальник регулярних військ змушений був зректися влади, згодом лідери опору відсторонили від обов’язків губернатора  Мостарського санджаку Мустафу-пашу. Передача влади відбулася в резиденції османського паши. Алі ефенді Хальйевач був обраний керівником повстанців. 2 серпня у Мостар прийшла звістка про заняття австро-угорським військом містечка Любушкі, що в західній частині Герцеговині. Ця звістка неабияк стривожила повстанське керівництво, у місті панувала загальна паніка. 

     12-тисячному ополченню, включаючи нерегулярні турецькі війська, 500 албанських башибузуків, катастрофічно не вистачало військових фахівців для успішного ведення військових дій, розроблення оборонної стратегії. З цією метою повстанське керівництво прагнуло залучити до руху опору окупації представників минулої влади. Муфтій Карабег відхилив пропозицію взяти на себе військове керівництво і запропонував натомість кандидатуру відстороненого мутешаріфа. Мустафа-паша хоч і не погодився на пропозицію, однак обіцяв співпрацювати з новою владою. Переговори з колишніми військовими Османської армії Мухамед-беєм і Мурад-беєм теж не принесли бажаних результатів. Муфтій Карабег, вказуючи на погану військову організацію, розвіюючи ілюзії про військову допомогу з Боснії, в черговий раз спробував переконати повстанських лідерів в абсурдності опору окупаційним військам.  Цим він викликав на себе гнів народних мас. Подальші події втратили будь-який контроль, призвели до кровопролиття. Муфтія Карабега, мутешаріфа та його брата Алі-бея, підполковника Мурат-бея і мостарського кадія було вбито. В Мостарі запанувала анархія, мародерство, повстанські загони були некеровані. Іноземних консулів дивувала відсутність матеріально-технічної підтримки та децентралізація військового командування. Консул Великобританії Фрімен про військову організацію повстанців писав: «У них немає жодної організації, немає механізму для набору рекрутів, плану оборонних дій, немає сильного верховного головнокомандування. Кожний повстанський загін діяв відокремлено від інших, на власний розсуд, не покоряючись загальному командуванню». Згодом увесь консульський персонал був ув'язнений, крім італійського, який підтримував антиавстрійську політику. Тоді в Мостарі були працівник австрійського консульства Штраус, французький консул Вієт, помічник італійського консула Васільо, англійський консул Фріман. 

     30-тисячна піхотна дивізія з району Любушкі продовжувала рухатися в напрямку Мостара. Передовий загін полковника Клімбурга біля Чітлука прийняв бій з повстанськими військами, після якого шлях до центру Герцеговини був відкритий. Командувач ХVІІІ дивізії барон Стефан Йовановіч відправив відозву жителям Мостара у якій звучали погрози в разі опору, а також гарантії життя, приватної власності у випадку прийняття окупації: «Я особисто прийшов, щоб оволодіти Герцеговиною. Я маю свою програму, над якою з дня на день почну працювати. Чи бачите ви моє 30-тисячне військо, добре озброєне? Ви повинні проявити покору! Проти тих, хто буде нам протидіяти, я використаю всю нашу військову міць і перетворю на попіл».   

       Новий уряд в Мостарі, взявши до уваги чисельну перевагу противника, прийшов до висновку, що опір неможливий. Більша частина повстанців, крім тих, що вирішили покластися на милість генерала окупаційних сил, відійшла у напрямку східної Герцеговини. Перша гірська бригада ХVІІІ дивізії під командуванням полковника Тодоровича без опору зайняла місто 5 серпня 1878р. Решта військ разом з генералом Йовановичем прибули в Мостар наступного дня. На третій день окупації Мостара відбулися народні збори, на яких було обрано нову владу. Генерал Йованович, який відкривав засідання, звернувся до усіх присутніх з такими словами: «Мутешаріф вбитий, тепер я намісник. Ви повинні вибрати муфтія і кадія з поміж себе. А ви, чиновники Османської імперії, займайте свої колишні посади. Працюйте, як працювали, суворо дотримуючись моїх розпоряджень та наказів». Так закінчилося довге, більш ніж чотирьохсотлітнє  османське володарювання, протягом якого Мостар, із яскраво вираженим східним типом, був адміністративним, політичним, економічним і культурним центром Герцеговини. 

      Після захоплення Мостара, Національний уряд в Сараєво 7 серпня 1878р. закликає всіх громадян, незалежно від віросповідання, об’єднатися для захисту своєї Батьківщини. Окупаційні війська, увійшовши в долину річки Лашви, окупували населений пункт Какани, а 11серпня зайняли стратегічний пункт Столаце. Плацдарм нападу австро-угорських військ на Сараєво був готовий. Муфтій Мехмед-бег Шемсекадіч на той час перебував у північно-східній частині Боснії. Чутки про те, що жителі Сараєво розпочали переговори з окупаційними військами про здачу міста, змусили його  повернутися туди з 5-тисячним військом. 

    18 серпня у імператора Австро-Угорщини день народження. Барон Филипович вважав, що взяття до цієї дати міста Сараєво мало б бути чудовим подарунком для імператора. Однак вчасно виконати це завдання йому не вдалося, він запізнився лише на один день. 18 серпня ввечері в околицях Сараєво на височині було розміщено 9 артилерійських батарей. О 8 годині ранку під захистом сильного туману 14-тисячне військо Габсбурзької імперії за активної підтримки артилерії розпочало взяття міста. 5 тисяч захисників Сараєва оборонялися близько 14-ти годин. Поруч із чоловіками билися також жінки. Через запеклий опір окупаційні війська вбивали полонених, що було поширеною практикою австро-угорської армії. Генерал Филипович ненавидів мусульман, через їхню мужність називав «дикими тваринами». О 14 годині жовто-чорний імператорський штандарт замайорів над колишнім палацом Османського паші, а о 17 годині барон Филипович увійшов до міста. Бій завершився у дворі мечеті Алі-паші, де загинули останні захисники міста. Лише невеликій частині боснійців, в тому числі  Хадж Лою та муфтію Шемсекадічу, вдалося вийти з оточення і сховатися в горах східної Боснії. Після окупації Сараєво муфтій Шемсекадіч повернувся із залишками свого загону в Новопазарський санджак. Згодом він переїде в Константинополь, де його зустрінуть як героя. Хадж лоя буде поранено в одному із сіл в районі Горадже. Оголошений у розшук Османською та Австро-Угорською імперією, він буде змушений переховуватись. Однак згодом був спійманий, отримавши 5-річний термін ув’язнення. Після звільнення йому було заборонено повертатися в Боснію. Останні роки життя проведе в Меці. 

       Втрати боснійців становили 400 чоловік, хоча втрати нападників теж значні. Всі затримані розглядалися в якості військовополонених. З них близько 600 чоловік були засуджені до ув’язнення. 15 чоловік військово-польовий суд засудив до страти через розстріл та повішення, серед них був і шейх Хаджіямакович. 

     Інстинктивний патерналізм нової влади був очевидним в ході першої офіційної зустрічі командувача окупаційними військами з лідерами кожної релігійної громади. Із представниками католицької громади барон Йосип Филипович зустрівся окремо. Після урочистого відкриття засідання він розкритикував представників сербської православної та мусульманської громад за опір окупаційним військам, погрожував у разі нової непокори Габсбурзькій імперії. Від єврейської общини Сараєво стягнуто контрибуцію у сумі 100 тисяч дукатів. Францисканський священик, навпаки, отримав подяку за лояльність католиків до Австро-Угорської імперії. 

     Тим часом війська Австро-Угорщини продовжували окупацію Боснії і Герцеговини.  28 серпня 1878р. окупаційні війська ввійшли в Требін; 8 вересня захоплено місто Ключ, згодом - Санський Мост, Старий Майдан, Каменеград.  У другій половині вересня воєнні дії перенесено в південну та східну частину Боснії і Герцеговини. 18 вересня у битві за Біхач Хусейнбег Карабегович зазнав нищівної поразки. 28 вересня австро-угорська армія при підтримці двох бригад важкої артилерії зайняла Лівн, опорний пункт нерегулярних військ Османської імперії. Після цієї поразки військові сили опору окупації почали швидко танути, представляючи собою розрізнені дрібні загони без спільного командування та військової дисципліни. 

      Шлях до річки Дріни був відкритий. 4 жовтня окуповано міста Горажде і Кайніце на сході Боснії. Після введення військ у місто Фоче 8 жовтня 1878р. війська Габсбурзької імперії зайняли всі важливі міста на півдні та сході Боснії і Герцеговини. Вже 19 жовтня 1878р. імператор Франц Йосиф І видав указ про демобілізацію армії. Станом на 20 жовтня, вся територія Боснії і Герцеговини перебувала під контролем Австро-Угорської армії. Окупація була для Віденського двору військовою винагородою за знеславлення у війні 1866р. 

     Менш ніж за 3 місяці 300-тисячна армія Габсбурзької імперії окупувала Боснію і Герцеговину. У 76 боях (за деякими даними у 60) їй протистояло 100-тисячне (93-тисячне) боснійське військо. На початковому етапі окупації Австро-Угорщина планувала використати 82-тисячне (за іншими даними 80-тисячне) військо. Зустрівши запеклий опір місцевого населення, командування окупаційних військ збільшує коефіцієнт своїх військових сил в цьому регіоні в розрахунку 3:1. 

      Під час окупації Боснії і Герцеговини в сусідній Далмації була проведена мобілізація всього чоловічого населення. Таку повну мобілізацію проведено ймовірно тому, що провінція Далмація в основному межує з Боснією та Герцеговиною. Отже, як тактично, так і логічно її населення має бути готове до воєнних дій.  Окупація негативно вплинула на стан сільського господарства в основному через те, що в селян насильно забирали коней, велику рогату худобу для потреб окупаційних військ, не вистачало робочих рук для обробітку землі. 

     Військове відомство не очікувало такого опору від місцевого населення. По-перше, на Берлінському конгресі Порта дала свою згоду на окупацію Боснії і Герцеговини, але з іншого боку мовчазно спостерігала за збройним опором частини османських військ і місцевого населення. По-друге, дані розвідки не передвіщали жодних ускладнень в ході самої окупації. 

     Організаторами руху опору були улеми, знавці богослов’я, історико-релігійних знань і етично-правових норм ісламу. Можна багато говорити про участь православного населення в цьому народному русі, однак їхня кількість була зовсім незначною в порівнянні з мусульманами. Серби Боснії і Герцеговини були розчаровані, що ні Сербія, ні Чорногорія не отримали ці османські провінції. Будучи розчаровані позицією Сербії, вони неохоче йшли на зближення з мусульманами. Не варто забувати про католицьке населення, яке вітало окупацію одновірців. Місцеві католики, ідентифіковані за національною ознакою як хорвати, були серед трьох етнічних груп в меншості. Вони жодним чином не могли впливати на перебіг подій в цьому регіоні. Перспектива австро-угорського правління розділила боснійських мусульман. Багаті та впливові землевласники, тісно пов’язані з посадовими посадами, послаблення влади Османської імперії підтримали. Вони сподівалися, що проста передача влади підвищить їх цінність для нових правителів, допоможе зберегти свій привілейований статус і приватну власність. Мусульмани нижчого класу єдині, хто виступив проти окупації Боснії і Герцеговини Австро-Угорською імперією. На їхню думку, Габсбурзьке правління приховувало потрійну загрозу – окупація іноземною державою, що само по собі вже є негативним фактом, панівне становище християн в регіоні, що в підсумку призведе до збільшення їх чисельності, та кінець сподіванням на автономію Боснії і Герцеговини.