Від Берлінського конгресу до анексії Боснії і Герцеговини. Берлінський конгрес

          

Від Берлінського конгресу до анексії Боснії і Герцеговини.

Берлінський конгрес

      Причини, які призвели до окупації Боснії і Герцеговини 1878 року мали глибокі корені в так званій «Східній кризі». Вирішення цієї проблеми відображені на заключному етапі в Сан-Стефанському мирному договорі, а згодом в Берлінському трактаті [1;287]. Якщо Сан-Стефанський прелімінарний мирний договір був  вигідний для Російської імперії, надавав їй великого впливу на Балканському півострові, то Берлінський трактат 1878 року цей вплив значно обмежував. 

      Великобританія і Австро-Угорщина, хоч і не  брали участі у війні з Османською імперією, вийшли з конгресу не з пустими руками. Великобританія отримала острів Крит, а Австро-Угорська імперія – Боснію і Герцеговину, суверенітет над якими признавався за султаном [2;227].  

      Рішення Берлінського конгресу, на проведенні якого наполягала Австро-Угорщина, влаштовували її зовнішньополітичне відомство на чолі з Дюла Андраші: окупація нею Боснії і Герцеговини відбулася не «з рук Росії», а у вигляді європейських гарантій проти самої Росії і слов’янства. 

       13 червня 1878 року сім держав (Великобританія, Росія, Туреччина, Австро-Угорщина, Німеччина, Франція, Італія) ухвалили рішення, що ознаменували собою новий порядок на Балканському півострові. Стаття XXV Берлінського трактату надавала Габсбурзькій монархії право зайняти Боснію і Герцеговину (за винятком Новопазарського Санджаку). Хоча формально ці території знаходилися під управлінням Оттоманської імперії, для забезпечення порядку в цьому регіоні, релігійної віротерпимості, існування нового політичного устрою, а також безпеки шляхів сполучення, попередження злочинів проти християнського населення, які були причиною повстання в Герцеговині 1875–1876 рр. і російсько-турецької війни 1877–1878 рр., Австро-Угорщині надавалося право утримувати там військовий гарнізон, користуватися та будувати нові шляхи сполучення на території всього колишнього Боснійського вілаєту [3;193]. 

      Окремим пунктом XXV статті зазначалося, що уряди Австро-Угорщини та Туреччини повинні обговорити деталі реалізації Берлінського трактату. Домовленості з Османською імперією про передачу в управління Австро-Угорщини Боснії і Герцеговини були задекларовані у квітні 1879 року в Австро-Турецькій (Константинопольській) конвенції. 

    Одне з основних завдань окупації Боснії і Герцеговини – вирішення соціально-політичних питань і повернення на Батьківщину біженців після повстання 1875–1878 рр. [4;260]. Однак окупація мала більш широке військово-стратегічне, економічне та політичне значення. Географічне положення монархії на Балканському півострові до окупації Боснії і Герцеговини було невигідним. Протяжність кордону з Боснією і Чорногорією була приблизно 900км. Лише кордон вздовж річки Сави був придатний для оборони, а решту важко було захищати. Окупація Боснії і Герцеговини зменшувала державний кордон і, таким чином, полегшувала його захист. 

    Далмація через своє географічне положення (межуючи з Італією, Чорногорією, Туреччиною, маючи довгий кордон з Боснією і Герцеговиною) була ще одним військово-стратегічним регіоном для Австро-Угорщини. З іншого боку, вона практично ізольована через поганий зв'язок з внутрішньою частиною імперії, гірські дороги, якими важко переміщатися. Окуповані провінції були своєрідним «містком» між Далмацією та іншою частиною імперії. Окрім того, стратегічне положення Боснії і Герцеговини забезпечувало доступ в Косово. Володіння цим регіоном давало можливість контролювати всі шляхи на заході Балканського півострова [1;289]. 

      Після окупації Боснії і Герцеговини Хорватські землі можна було б захищати набагато меншою кількістю військових і матеріальних витрат. Також значно поліпшилося транспортне сполучення, зокрема рух через долину Неретви, Врбас, [5;57].  З економічної точки зору володіння Боснією і Герцеговиною забезпечувало імперію Габсбургів важливою сировиною (руда, ліс), розширювало ринки збуту промислових товарів [6;295]. Для такої колоніальної експансії не потрібно було будувати флот за кордоном. Все було під рукою: сировина, дешева робоча сила та нові ринки.  

     Отже, окуповані провінції в політиці Відня були сировинним і стратегічним об’єктом. В планах економічного і політичного посилення впливу імперії Габсбургів на Балканах Боснія і Герцеговина відігравали роль форпосту. Через окуповані провінції повинні були важливі залізничні шляхи в напрямку Стамбула, Салонік. Підписання Константинопольської конвенції 1879 року надавало Австро-Угорщині додаткове право на окупацію Новопазарського Cанджаку. Таке придбання мало подвійну мету:

1) між Сербією і Чорногорію «вбивався австро-угорський клин», який перешкоджав їх зближенню;

2) активне комерційне проникнення в Салоніки.

     В політичному плані, після реалізації положень XXV статті Берлінського конгресу  1 (13 липня) 1878 р. Австро-Угорщина  досягла таких цілей:

-         запобігання утворенню сильної слов’янської держави біля південних кордонів монархії;

-         забезпечення сприятливого положення для вирішення всіх питань, пов’язаних з європейською власністю Османської імперії;

-         перешкоджання появі нових політичних утворень на Балканах та зменшення впливу Росії в цьому регіоні.

       Коли восени 1878 р. Австро-Угорська імперія силою захопила Боснію і Герцеговину, це не сподобалося іншим європейським країнам, в тому числі Великобританії, хоча вона сама готувалася в той час вчинити так само з Трансваалем, маленькою республікою на півдні Африки. Однак допустити посилення імперії Габсбургів вона ніяк не бажала. Англійський прем’єр-міністр Вільям Гладстон, виступаючи в парламенті, промовив різкі слова, що звучали як наказ: «Руки геть від Боснії і Герцеговини!» [7]. Слова хоч і були грізними, однак  Австро-Угорщина не звернула на них уваги: уряди обох країн швидко домовилися. 

    Проти XXV статті Берлінського трактату виступила також звільнена від турецького володіння Сербія, яка побоювалась, що захоплення Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини стане прелюдією до окупації нею і самої Сербії– тим більше, що Габсбурги давно позиціонували себе в ролі захисників слов’янських народів і «збирачів» слов’янських земель (Богемія, Хорватія, Словенія, Галичина, Краків).

    На Берлінському конгресі один з представників Росії з повною відвертістю висловився так: «Конгресс старался упразднить этнографические границы и заменить их границами торговыми и стратегическими» [8;19]. Його учасники, прикриваючись релігійною толерантністю, захистом національних меншин, етнічних груп, вгамовували власні політичні амбіції.  

     Ерік Ейк, німецький історик та юрист, оцінив Берлінський конгрес наступним чином: «Буде справедливим сказати, що конгрес розглядав балканських народів як пішаків на шаховій дошці» [9]. Учасники «європейського ареопагу» вперто не розуміли, що слов’янський націоналізм в недалекому майбутньому стане стверджувати себе так само, як італійський, німецький націоналізм XIX ст. в Європі. Велика Німеччина, Велика Італія стануть могутнім стимулом і взірцем для слов’янського, панслов’янського націоналізму. В інтелектуальних колах Боснії і Герцеговини жваво обговорювались сучасні на той час європейські ідеології: націоналізм, романтизм та соціальний дарвінізм – спадок XIX ст.

     Хорватське населення Боснії і Герцеговини були єдині, хто вітав прихід восени 1878 року нової влади. Православне населення (серби) окупованих провінцій мріяло про велику південнослов’янську державу, об’єднану під керівництвом православної Сербії. Таким настроям боснійських сербів сприяли сербські агенти, які таємно фінансувалися Росією, яка самопроголошена «опікуном всіх східних православних народів» [7]. Боснійські мусульмани не бачать місце для себе в запропонованому новому порядку. Як і раніше, вони виступають за старий боснійський ідеал – плюралістичне багатоконфесійне суспільство. 

     Як розуміється право слов’янських народів на незалежне політичне існування видно зі слів Салісбюрі на Берлінському конгресі: «Якщо значна частина Боснії і Герцеговини відійде до одного з сусідніх князівств (Сербії чи Чорногорії), то утвориться ряд слов’янських держав, що простягатимуться через весь Балканський півострів, військова могутність яких загрожувала б населенню інших народів, що живуть на півдні» [8;186]. Подібні думки вислуховуються, приймаються до уваги, навіть встановлюються відповідні до них рішення. І все це називається вищими європейськими інтересами. Л. М. Толстой так описував ці події: «Одно из тех больших разбойничьих гнезд, называемых великими державами, … все больше и больше забирая власть над совершенно чуждыми ему сотнями тысяч людей славянского племени, решила открыто закрепить эту свою власть и, когда сочло это для себя удобным, объявило, что оно отныне считает народы эти вполне своими подданными. … Руководители других подобных же учреждений пожелали участвовать в этом грабеже, и вот уже несколько недель толкуют на своем, как у воров, воровском жаргоне о всякого рода аннексиях, компенсациях конгрессах, конференциях, делегациях и т.п. и не могут пока прийти ни к какому решению» [10;312]. Таким чином, насіння Першої світової війни були посіяні на Берлінському конгресі 1878 року.  На Берлінському конгресі переміг блок Великобританії та Австро-Угорщини, який звів до мінімуму перемогу Росії над Османською імперією. Рішенням міжнародного конгресу в Берліні по Боснії і Герцеговині були незадоволені всі балканські країни, особливо Сербія, а також народи Боснії і Герцеговини, які стали жертвами амбіцій «вищих європейських інтересів». 

      «Захист етнічних, релігійних і мовних груп є однією з найстаріших турбот міжнародного права» [11;29]. Крім того, саме міжнародний захист національних меншин відіграв важливу роль в генезисі всієї системи захисту прав людини в тому вигляді, в якому вона існує в сучасному міжнародному праві. «Перші міжнародні норми, що стосуються прав, свобод людини з’явилися в сфері захисту інтересів релігійних і національних меншин» [12;27]. Константинопольська конвенція 1879 року між Австро-Угорщиною і Туреччиною є більш пізнім прикладом міжнародно-правової практики захисту національних меншин [11;30]. Міжнародний захист національних меншин з’явився «з метою захисту дискредитованих груп, зокрема релігійних меншин, причому швидше з наголошенням на необхідності проявляти терпимість, а не заявляти  про свої права» [13;7]. Тобто, в той час захисту національних меншин як принципу міжнародного права не було. В цей період був лише незначний досвід держав у справі міжнародного захисту національних меншин [14;77].  

    Фактично, окупація Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини після Берлінського конгресу подається як миротворча місія, що отримала офіційний європейський мандат. Колоніальні захоплення XIX-XX ст., боротьба за збереження миру були нібито направлені на стабілізацію ситуації. Було зрозуміло, що така миротворча місія рано чи пізно неодмінно зустрінеться з боротьбою національних народів, балканських народів за збереження своїх інтересів, в першу чергу, за джерела мінеральної сировини, ринки збуту. 

                                                            Література

1.       T. Oršolić, Sudjelovanje dalmatinskih postrojbi u zaposjedanju Bosne i Hercegovine 1878., Rad. Zavoda povij. znan. HAZU Zadru, sv. 42/2000, str. 287-308.

2.       Frank Maloy Anderson, Amos Shartle Hershey,  Handbook for the diplomatic history of Europe, Asia and Africa, 1870-1914, National Board for Historical Service, G.P.O., 1918, - 482 str.

3.     Козьменко И.В., Под ред.: Адамов Е.А. Сборник договоров России с другими государствами, 1856 – 1917, Госполитиздат, М., 1952, - 463 с.

4.     Dragutin Pavličevič, Otpor austro-ugarskoj okupaciji 1878 u BiH, Posebna izdanja, knj. 43, odeljenje društvenih nauka, knj. 8., Sarajevo: Akademja nauka i umjetnosti Bosne i Hercegovine, 1979, str. 251-278.

5.     Tomislav Kraljačić, Kalajev režim u Bosni i Hercegovini 1882-1903 (Sarajevo: Veselin Masleša, 1987) (Biblioteka Kulturno nasljedje) - 563 str.

6.     Ilias Hadzibegovic: Bosanskohercegovacki Gradovi na razmedu 19 i 20 stoljeca. Sarajevo 1991, - 296 str.

7.     http://www.kakarigi.net/manu/brifhis.htm  (Bоsna Entes the 20 th Century 1878 – 1918).

8.     Данилевский Н.Я. Горе победителям. - М.: ГУП Облиздат, 1998. - 416 с.

9.     http://www.serbianna.com/columns/savich/015.shtml (Carl Savich, Origins and History Bosnia-Hercegovina Under the Austro-Hungarian Empire, 1878-1918: Prelude to World War I, Sunday, September 6, 2010).

10.                   Новые пророки. Торо. Толстой. Ганди. Эмерсон //О присоединении Боснии и Герцеговины к Австрии.СПб., "Алетейя", 1996. – 349 c.

11.                   Кочарян В. В. Национальные меншинства и их защита в международном праве // Правоведение. – 1995. - № 2. – С. 29-44.

12.                   Мюллерсон Р.А. Права нормы, реальность человека: идеи. М., 1991. - 160 с.

13.                   Лернер Н. Групповые права и дискриминация в международном праве. Дордрехерт Бостон Лондон. Мартинус Ниигоф Паблишерз, 1991.- 170 с.

14.                   Абашидзе А.Х. Противоправность дискриминации национальных меньшинств и защита их прав в современном международном праве // Международное право и практике освободившихся стран. M., 1988. С.77.