Повстання
в Боснії і Герцеговині 1882р. було потужним протестом проти політики австро-угорської
адміністрації. Громадська думка Австро-Угорської імперії не підтримала
зростання витрат на окупацію та військове втручання; деякі члени парламенту
висловили свою незгоду стосовно можливого подальшого втручання і придушення
повстання. Склалася реальна загроза того, що така позиція в кінцевому підсумку
призведе до відмови від обох провінцій.
Хоча
повстання було швидко локалізоване, ситуація не виглядала спокійною і
впорядкованою, потік біженців, як мусульман, так і православних, не припинявся [1;53]. Для локалізації народного незадоволення потрібні були
нові ідеї та стратегії в управлінні новоприєднаними землями.
4
червня 1882р. загальноімперським міністром фінансів і керуючим Боснії і
Герцеговини призначений Бенджамін Каллай. Ставленику Відня доручено не лише
відновити спокій в окупованих провінціях та престиж монархічної влади, а й
розробити план їх поступового приєднання до Австро-Угорської імперії [2;24], [3;1].
Бенджамін
Каллай був ідеальним кандидатом на цю посаду. Уродженець Угорщини, з сербським корінням по материнській лінії, виявляв
глибокий інтерес до політики, особливо в Східному питанні [2;32]. Будучи
студентом Будапештського університету, він задумався над рішенням складної
політичної ситуації на Балканах. Через компетентність у слов'янських політичних
питаннях, проблемах меншин та знання грецької, турецької та кількох слов’янських
мов (в тому числі сербської) він був призначений у березні 1868р. Генеральним
консулом в Белграді. В інструкції, підготовленій міністром іноземних справ
Фрідріхом Фердинандом фон Бойстом, серед всього іншого зазначалося, що
представник інтересів Австро-Угорщини в Сербії повинен перешкоджати можливому
зближенню Сербії з боснійськими сербами, заперечувати існування будь-яких
австро-угорських планів щодо анексії Боснії і Герцеговини, переконати сербську
політичну еліту в добрих намірах їхнього сусіда[4;21].
Бенджамін
Каллай є одним з ідеологів австро-угорської балканської стратегії. Його погляди
стосовно Балканського питання сформувалися під впливом графа Дюли Андраші (старшого).
В своєму щоденнику він писав, що місце Оттоманської імперії на Балканах повинна зайняти Австро-Угорщина[5].
Для цього ставилося за мету створення на Балканах системи взаємно ворогуючих
малих держав-сателітів; всіма засобами зменшити сферу російського впливу у
південно-східній Європі. Дюла Андраші дану стратегію назвав «програмою на майбутнє» [6].
1883р. Бенджамін Каллай був обраний членом Угорської Академії
наук. Його промова з нагоди цієї події отримала назву «Угорщина на межі між
Сходом і Заходом». У ній він зазначає,
що цивілізаційна місія Угорщини розпочалася з хрестових походів, потім – вона
виступила в якості захисника християнської Європи від турецької експансії в XVІ
ст. (у далекому XV ст. його предок Міклош Каллай приймав участь в обороні Яйце,
столиці християнських владик, від турків) [5]. Щоб виправдати втручання у
балканські справи, Каллай у своїй промові підкреслює відмінності між Східною і
Західною цивілізаціями. Східна розвивалася в дусі Стародавнього Сходу. Росія та
балканські народи він включає в домен Сходу. На його думку, індивідуалізм в
характері представників східних цивілізацій став головною перешкодою для їх згуртування і створення сильних держав. Західна цивілізація, на
відміну від Східних, успадкувала ідеї римської державності, що об’єднує різні
національності, звичаї та точки зору [7;61-62]. Є очевидним, що Каллай не
вважає Східні і Західні цивілізації рівними.
Він перевів кілька книг і пише свої
власні роботи. Серед них був і монографії про сербську історію (Geschichte der Serben), а також про східні амбіції Росії (Die Orientpolitik Russlands). Ще по колишній дипломатичній роботі на Балканах він
добре уявляв ситуацію в Боснії і Герцеговині, розробив план перетворення окупованих
провінцій, їх інтеграції в загальноімперську структуру. Перший раз він відвідав
Боснію в 1872р. [5]
Боснія
і Герцеговина пронизані духом Стародавнього Сходу в більшій мірі, ніж
середньовічними анахронізмами чи ідеями західного світу. Тому, на думку Каллая,
нові інститути та інновації повинні
вводитись з урахуванням існуючих обставин: «Коли я очолив адміністрацію цих
провінцій, я знав, що повинен зробити щось вагоме. Це означає пробудити в них
[народів Боснії і Герцеговини] дух Заходу, сильне почуття державності, без
шкоди монархії… до тих пір, поки я біля керма цих земель, буду прагнути прищепити
боснійському народу дух державності. Буду дотримуватися зобов’язань, які ми
взяли на себе стосовно цих земель, прикладатиму всі свої зусилля, щоб створити
щось добре не лише для боснійців, але і для монархії»[2;35-36] (переклад
автора).
Авторитарний
Рим, а не демократія Стародавньої Греції, були прототипом його ідеальної форми
правління[1;62-63]. Новому
губернатору Боснії і Герцеговини були відомі як внутрішні сепаративні
тенденції, так і претензії на ці території з боку сусідніх Сербії та
Чорногорії. В своїй політиці він зробив ставку на конфесіональному роз'єднанні жителів
краю. Сербське православне населення було розселене черезсмужно з мусульманами
і католиками. На кордоні з Сербським князівством були поселені
колоністи-католики з Тіроля, Галіції. Ці заходи мали б протидіяти
ірредентистським планам сербського населення краю. У зв'язку з колонізацією
число католиків збільшилося, через еміграцію мусульман в Туреччину – їх число
зменшилося (табл.1). Щоб не допустити втручання сусідніх слов'янських держав,
усунути небезпеку нового повстання, Бенджамін Каллай ініціював будівництво
військового кордону. У записці військовому міністерству він писав, що населення
Герцеговини повинне бути ізольоване від політичної агітації, що генерується в
Чорногорії, щоб бути в повній і свідомій відданості монархії. Наприкінці 1882р.
на кордонах з Сербією і Чорногорією було введено в експлуатацію 35 сторожових
застав, кожна з яких нараховувала, як мінімум, по 40-50 чоловік обслуговуючого
персоналу [8]. Кордон з Герцеговиною і Чорногорією з ущільненою мережею
прикордонних пунктів з розгалуженою інфраструктурою та комунікаціями в народі
називався «китайською стіною»[1;106]. У вересні 1883р. спільною групою фахівців
міністерства фінансів схвалена нова паспортна система Боснії і Герцеговини. Каллай
попереджав, що такі жорсткі міри можуть викликати незадоволення закордоном.
Уряд визнавав, що деякі положення нової паспортної
системи були «драконівськими», проте правила були затверджені, зважаючи на
першорядну важливість для монархії.
Австро-Угорська
політика наприкінці ХІХ ст. у Боснії і Герцеговині була спрямована на
денаціоналізацію краю. Бенджамін Каллай, подовжуючи стратегію монархії, висунув
концепцію єдиної «боснійської народності», заперечуючи національну
індивідуальність всіх трьох етнічних спільностей. Мета такого культивування
духу «боснійства» - попередити включення
сербського і хорватського національних рухів у відповідні рухи Хорватії,
Славонії, Воєводини, окупованих Боснії і
Герцеговини. Дана концепція не була новою, - в середині ХІХ ст. Й. Юкич висунув
ідею «боснійського народу», - тісно пов’язану з концепцією ілліризму [9;39].
Після
поразки народного повстання 1882р. особливий наголос міністр фінансів робив на
симпатії до мусульманського населення, яке відчувало ностальгію за Османською
імперією. Він вважав мусульманську аристократію у своїй концепції найбільш
важливим фактором, закликаючи їх до провідної ролі в суспільстві на основі
їхньої економічної могутності та привілейованого становища. Через їхній журнал «Бошняк»,
що почав видаватися з 1891р., губернатор підтримує свій проект зі створення єдиної
багатоконфесійної самобутності [1;13-14].
Збереження
прав бегів зміцнив напругу між православним населенням та мусульманським. В самому мусульманському
суспільстві відбувся серйозний внутрішній розкол: до влади була лояльна лише
невелика частина молодої мусульманської аристократії, інші ж члени
мусульманського анклаву дотримувалися традиційної для них політичної
орієнтації.
Створюючи
ідеологічні рамки для нейтралізації впливу сербського і хорватського
націоналізму, проголошення «боснійської нації» не носило прокламаційний
характер. Окупаційна влада затверджує боснійський прапор та герб. Угорський
аристократ, історик та друг Бенджаміна Каллая, Лайош Талоці ініціював велику
науково-дослідну роботу в Угорській Академії наук. На основі архівних
документів він намагався написати велику роботу з історії Боснії, в якій мало б
бути підтверджене існування боснійського народу. Даним задумам не судилося
втілитися на папері. У віденському університеті, де він працював, для
боснійських студентів через спеціальний фонд (Landesstipendienfond) виділено декілька безкоштовних місць, виплачувалася
стипендія. У політиці денаціоналізації краю Бенджамін Каллай був послідовним:
закривалися сербські школи, заборонялося використовувати сербські і хорватські
назви, сербохорватська мова отримала статус Landesschpräche (місцевої), офіційною мовою проголошена німецька,
робилися спроби зробити сербську православну церкву уніатською, зріс контроль за діяльністю
православних священників, взято курс на ліквідацію церковно-приходських шкіл
і загальну секуляризацію початкової
освіти [10;38-39].
Народи
Боснії і Герцеговини розмовляли різними мовами залежно від етно-конфесіональної
приналежності: серби називали своєю рідною мовою сербську і використовували
кирилице-фонетичний алфавіт; хорвати – називали рідною хорватську і
використовували латинський алфавіт; мусульмани – боснійську чи сербо-хорватську
з арабським чи кирилице-фонетичним алфавітом. Для стандартизації мовного
різноманіття в окупованій провінції вводилась одна загальну розмовну мову –
боснійська, за основу якої взято латинице-фонетичний алфавіт. При окупаційній
адміністрації було засновано Комітет боснійської мови, робота якого привела до
видання «Граматики боснійської мови» для середніх шкіл у 1890р. Хоч підручник мав
широке застосування, з самою назвою було пов'язано багато проблем. Серби і
хорвати були рішуче проти назви
-«боснійська», відмовляючись називати мову як таку не лише в середніх школах,
але і в суспільному житті. Частина мусульман, переважно молода інтелігенція,
позитивно сприйняли мовну та освітню реформу, але більшість з них продовжувала
притримуватись консервативних поглядів у мовному питанні. Таким чином, ця
спроба Каллая виявилася невдалою в своїй ранній стадії. Рух сербської
православної громади наприкінці ХІХ ст. за церковно-шкільну автономію також допоміг
знизити рівень зусиль австро-угорського уряду у створенні «боснійської нації»
та «боснійської мови» [11;70-86]. У 1907р., через 4 роки після смерті Каллая,
офіційна мова в Боснії і Герцеговині була перейменована з боснійської на
сербо-хорватську мову.
Мету своєї діяльності губернатор вбачав у тому, щоб зберегти давні традиції
окупованих земель та очистити від сучасних ідей [12;14]. Була запроваджена сувора цензура. Володіння і поширення
заборонених газет і книг каралося штрафом від 50 до 300 гульденів або тюремним
ув’язненням тривалістю від 1 до 3 місяців [1;121-122]. До кінця 1884р. уряд
заборонив 10 газет, які виходили в Белграді. Ці щодення газети вже були на той
час заборонені в Угорщині через поширення «згубних націоналістичних тенденцій».
Таким чином були заборонені наступні газети: Dio, Istok, Jedinstvo, Mlada Srbadija, Narodna misao, Nova Srbija, Radnik, Ujedinjenje, Zvon , Odjek. В грудні 1887р. в чорному
списку опинилися Šabački glasnik, Glas naroda, що
друкувалися в Лесковачі (Сербія), і Radikal, редактором якого був Пера
Тодоровіч. Radikal продовжував політику колишньої газети Samouprava, яка була заборонена в 1881р. До середини 1887р. популярний
гумористичний журнал Brka, що видавався в Белграді, був також заборонений [13;431].
Підручники і книги
з історії, опубліковані в Белграді, були також заборонені, оскільки суперечили
офіційно прийнятій точці зору на хід історичних подій. В лютому 1894р. були
заборонені наступні підручники з історії: Srpska istorija M. Jovicа; Istorija srpskog naroda Lj. Kovačevićа та Lj. Jovanovićа. На думку
влади, у цих книгах представлена «агресивна традиція (ідеологія) сербських
Неманичів тенденційним чином». З аналогічних причин заборонено Srpska istorija sa slikama та Istorija srskpskog naroda Panta Srećkovićа. Istorija Srba M.S. Ubavkića була заборонена через
її «агресивний зміст» [1;123]. Влада також була обізнана про вплив сербських
письменників з Воєводини, Хорватії і Далмації. Їх опозиційні газети Zastava (Новий Сад) та Srbobran (Загреб) були
заборонені в Боснії і Герцеговині. Офіційна причина заборони: «висловлення
ворожості по відношенні до уряду окупаційного уряду, дуалістичної монархії та поширення панславізму»[1;129].
Особлива увага приділялася освіті. Число
грамотних в Боснії і Герцеговині на рубежі століть не перевищувало 12%. Для
ліквідації неграмотності вводилося обов’язкове 8-річне навчання на національній
мові [14]. Отримання освіти в сусідніх Сербії не заборонено, але сертифікати і
дипломи вищої освіти не були дійсні в Боснії і Герцеговині чи в інших землях
монархії. Кандидати на навчання у вищі заклади та на будь-які посади повинні
пройти співбесіду та екзамен з німецької чи угорської мов. Австро-угорська
влада стикається з місцевими конкурентами в роздачі привілеїв на освіту для
молодої боснійської молоді. Етнонаціональні культурні товариства «Просвета»
(Просвіта, для сербів), «Напредак» (Прогрес, для хорватів) та «Тайрет»
(Завзяття, для мусульман) пропонували стипендії перспективним студентам,
конкуруючи таким чином з фінансовою допомогою, що надається з боку влади [15].
На чиновницькі місця в апарат
адміністрації Боснії і Герцеговини присилалися представники католицького
населення імперії , які добре знали німецьку мову – чехи, словенці, поляки. На
початку ХХ ст. число чиновників-уродженців Боснії і Герцеговини – 26%, з них
сербів – 3%, мусульман – 5% [16;110-112]. Чиновники від
монархії були розміщені у кожному місті. Вони збирали детальну інформацію про
кожного видного підданого. Майже всі з них говорили місцевою мовою (сербською,
або хорватською). Вони обробляли
інформаторів, брали участь у засіданні громадських об'єднань, шукаючи ознак
можливої підривної діяльності і потенційної політичної активності. Їх доповіді
аналізувалися в Сараєво, спрямовувалися до об’єднаного міністерства фінансів у
Відні. Каллай досягнув успіху в такій формі політичного нагляду. Архіви
наповнені доповідями, які звернули його увагу, деякі з його власними
коментарями, найбільш резонансні відправлялися імператору на його огляд.
Імпортовані цивільні службовці ретельно відстежували поведінку місцевих
чиновників, щоб гарантувати їхню лояльність до монархії. Патерналістська
система, спостереження, дрібні стимули за лояльність до Австро-Угорської
імперії, а також символічні покарання поступово вийшли з ужитку після смерті Каллая
в 1903р.
Якщо німецькі чиновники були більш-менш
чесні, то їх австро-угорські колеги часто попадалися на шахрайстві. Про
економічну політику окупаційних властей писав чеський публіцист Йосиф
Голачек, який побував у Боснії в кінці XIX ст.: «Побудували
в Сараєво на акціях пивоварню… Головним акціонером пивоварні є пан Каллай
(тодішній голова окупаційної адміністрації Боснії і Герцеговини). Це товариство
не передає акцій православним сербам, але разом з тим боснійські чиновники
забирають в них патенти на продаж пива і пропонують їх особам з свого табору.
Мені повідомили, що пивоварня має в своєму запасі 84 патенти, отриманих шляхом
конфіскацій»[17]. Подібним чином організований в Сараєво і акціонерний ліговар
(спиртовий завод). Достатньо відомій того часу іноземній компанії «Morpurgo a Perente» окупаційний
уряд віддав на вирубку прекрасні боснійсько-герцеговинські ліси. В Узорі виник
цукровий завод. Хто його власник – велика таємниця, навіть бухгалтерські
працівники не знають про це нічого, вони знають лише те, що капітал повинен
приносити 10% річних, що уряд поручився за цей прибуток і надав стартовий
капітал.
Рядові австро-угорські підприємці, не
зв’язані з Каллаєм і місцевою адміністрацією, не могли розраховувати на успіх.
Голачек повідомляє: «Домашній середній капітал дійсно вбив малий чужий капітал,
інвестований сюди відразу ж після
окупації. Всіх, хто прибуває на окупаційні землі з метою уособлення собою
посланця світової цивілізації, влаштування німецьких фірм, і цим самим планує
отримати протекцію нової влади, чекає
розчарування» [17].
Не дивлячись на те, що в провінції
встановлювався напівколоніальний режим, тут проходила індустріалізація.
Економічний розвиток в період управління Бенджаміна Каллая носив характер
прискореної модернізації. Будувалися залізничні дороги, переважно
вузькоколійні (до початку ХХ ст. – 1684
км.). Розроблялися родовища залізної руди, магнію, солі, кам’яного вугілля,
будувалися деревообробні підприємства, тютюнові фабрики, інтенсивно розвивалася
банківська діяльність. Важливою подією для ділових кіл провінції було
проведення тут 1894р. промислової виставки.
В сільському
господарстві з'явилися нові технології – племінне скотарство, парові і
електричні машини. Разом з тим зберігалася турецька система землекористування,
заснована на аграрному законі 1858р. Землею володіли представники
мусульманської знаті (беговат), яким були збережені привілеї. Каллай відклав
проведення аграрної реформи в краї, вважаючи беговат, соціально-відповідальним
класом для подальшого розвитку боснійського суспільства. Боснійський історик Джевада Джужбашич зазначає, що
індустріалізація краю здійснювалася з мінімальними затратами казенних коштів,
за рахунок іноземного капіталу та додаткового оподаткування сільського
населення; імперські адміністратори зосередились на розвитку видобувних галузей
промисловості з метою отримання доходу [18;50-53]. З 1985р. розпочалася німецька колонізація, яка була
малоуспішна. Всі ці заходи підготували стагнацію аграрного сектору
економіки Боснії і Герцеговини, яка і
так страждала від низької продуктивності праці.
Австро-Угорська адміністрація часто висловлювала
припущення, що Боснія і Герцеговина стане сучасним європейським суспільством [1;61].
Австро-Угорська влада вважала себе місіонером
«культурного відродження», яке покладе кінець відсталості, партикуляризму, що,
як вони вважали, мучить народи Боснії і Герцеговини. Бенджамін Каллай 1895р. у зверненні до імператора Франца
Йосифа І писав, що він прагне «новий сучасний дух розвивати в окупованих
територіях благами культури» [19;62]. В Сараєво відкриваються Національний
музей, Національна бібліотека, наукові товариства. Імперські чиновники досягли
певного успіху в урбанізації краю. Велика армія архітекторів, більшість з яких
південні слов'яни і чехи, переробляли центри міст в європейському стилі. Багато
нових будівель мали релігійне призначення. Великі костели були побудовані
навіть в маленьких містах. Архітектори навмисно розробляли проекти
монументальних культових споруд у Сараєво, для зміцнення авторитету призначених
урядом релігійних функціонерів. До 1900р. на обох кінцях міста з'явились нові
адміністративні будинки: будівля окупаційного уряду на сході і мерія на заході
[20;62-63]. Католицький собор Серця
Ісуса в старому центрі міста та штаб-квартира окупаційного уряду створені за
проектами відомого архітектора Йосипа Ванкача. Собор Серця Ісуса (мал.5) був
побудований на честь «Священного Серця Ісуса», важливого католицького поняття.
Це була офіційна резиденція Верхньобоснійського архієпископа. Архітектор Йосип
Ванкач спроектував його під впливом «Нотр-Дам де Парі», використовуючи неготичний стиль та елементи романської
архітектури. Робота розпочалася 25 серпня 1884р. і була закінчена в серпні
1889р. Будинок
уряду, за задумом архітектора, повинен підкреслювати могутність нової влади і
дистанціюватися від минулого турецького володарювання [20;70].
За проект забудови в Сараєво була взята віденська «Рінгштрассе» (кільцева вулиця). Через середньовічні укріплення довкола Сараєво
«Рінгштрассе» була скопійована тут в більш скромних масштабах [20;67-68]. Міська
ратуша (сьогодні Національна бібліотека) була спроектована іншим віденським
архітектором – Йоганом Бернхардом Фішером фон Ерлахом. Ратуша (Vijećnica) побудована в 1896р. в мавританському стилі, чудово гармонує з першими ісламськими релігійними спорудами XV ст., які знаходяться неподалік.
Було очевидно, що австро-угорський
уряд вкладає кошти в окуповані провінції, щоб надовго залишити їх за собою.
Цьому сприяв таємний договір Росії і Австро-Угорщини 1985р. про можливу анексію
Боснії і Герцеговини. Підписання таємного договору Австро-Угорщини 1881р. з
Німеччиною та Росією, що гарантував статус-кво на Балканах, а також
двосторонніх договорів з балканськими державами (1881р. з Сербією, 1883р. з
Румунією) дозволили їй встановити свою гегемонію над усім Балканським
півостровом.
Неодноразово Бенджамін Каллай
заявляв, що він дійсно любить народ Боснії і Герцеговини і робить усе можливе,
щоб поліпшити його долю. Його політичні опоненти іронічно зауважували, що він
занадто добрий до народу Боснії,
натякаючи таким чином на його сербське коріння. У виступі в Будапешті перед австрійською
делегацією він заявив: «Я пишаюся, що можу управляти Боснією і Герцеговиною,
відчуваю себе одним цілим з населенням цієї землі. Не знаю нічого більш
почесного, ніж як вивести цей край на шлях прогресу, працювати на благо його
народу» [2;33].
Каллай ніколи не розраховував
на те, що його справи будуть гідно оцінені, він усвідомлював що не зможе
реалізувати все, що хотів. Історик Лайош Талоці писав, що надмірно амбітні та
далекоглядні плани Каллая не матеріалізуються за порівняно короткий період
життя будь-якого політичного діяча. Він зазначає, що самовіддана праця губернатора
Боснії і Герцеговини не оцінена гідним чином, а успіхи його починань були
навіть занижені [3;8]. Політику Каллая не оцінили
ні в Угорщині, ні в Австрії, хоча він виконував свої обов’язки по відношенню до
дуалістичної монархії якнайкраще. В Австрії він навіть не вважався державним
діячем, часто піддавався критиці як з боку населення Боснії і Герцеговни, так і з боку працівників його адміністрації.
Імперські
чиновники були далеко не вільними агентами, що працюють у вакуумі. Їм
доводилося працювати в потенційно нестабільному районі монархії, ризикуючи
загострити соціальні протиріччя та спровокувати сплеск націоналізму вже однією
своєю появою в Боснії і Герцеговині. Жодного уніфікованого, «по-боснійськи»
налаштованого чиновництва не виникло. Навпаки, воно було піддане внутрішнім
соціальним протиріччям між краще освіченим, у фінансовому відношенні вигідно
заказаним переселенцем і гірше освіченим, нижче оплаченим місцевим жителем.
Головною помилкою нової влади було відтягування аграрної реформи до останніх днів існування
габсбурзького режиму; збереження турецької системи землекористування,
заснованій на аграрному законі 1858р. Імперські адміністратори мали мало шансів
перетворити боснійців у слухняний, вдячний народ, якщо вони не ліквідували б
найбільше джерело невдоволення в провінції, - квазіфеодальну систему селянських
зобов’язань перед поміщиком [16;172-174]. В перспективі така реформа викликала
б опозицію угорських землевласників, і ні імператор, ні його поплічники не
змогли проявити політичну волю. Замість кодифікації і ретельного регулювання
аграрних відносин, усунення багатьох зловживань поміщиків, держава сама стає
спільником в аграрних зборах [1;499-501], [20;30-32]. Політика окупаційної
влади була спрямована на демонстрацію зовнішніх проявів сучасності у
традиційному суспільстві. Вона розглядала себе місіонером культурного
відродження, яке покладе кінець відсталості і партикуляризму, що, як вона
вважала, властива народам Боснії. Зміцнюючи традиційну домінуючу еліту, нова
влада залишила на місці соціальні структури, які виявилися вкрай стійкі до
економічних і політичних перетворень.
Етнічні процеси в Боснії і
Герцеговині, не дивлячись на дії Каллая та його адміністрації, продовжувалися розвиватися в тому ж напрямку,
що і в часи правління Османської імперії. Православні Боснії і Герцеговини все
більше ідентифікували себе як серби за національною ознакою, а католики поступово
перейняли хорватську національну самосвідомість. Боснійці, як з'ясувалось, не
будуть погоджуватися на косметичні культурні інновації.
Програма Бенджаміна Каллая по створенню єдиної
«боснійської нації» і «боснійської мови» зазнала краху. Вона лише загострила
міжконфесійні протиріччя поліетнічного суспільства. Мусульмани, попри великі
сподівання цивільного губернатора, не виконували в цій програмі жодної
інтеграційної функції, залишаючись далі дестабілізуючим чинником. Спроба штучно
«керувати» розвитком етно-соціальних процесів були відкинуті самою логікою
історичного розвитку національностей в Боснії і Герцеговині (сербів, хорватів,
слов'ян-мусульман). Після смерті Каллая його наступник на посаді міністра
фінансів І. Буріан відмовився від ідеї формування «боснійської нації».
В обстановці розпаду багатонаціональних держав-імперій,
загострення міжетнічних конфліктів, історія стає зброєю міжнаціональної і
політичної боротьби. Ця тенденція призводить не до отримання реального знання,
а до утворення міфів і стереотипів по відношенню до народів, держав. Тим самим
в свідомості стирається межа між минулим і теперішнім, в минулому бачиться
майбутнє, а місце знання і аналізу займають спрощені схеми прирівняння
національностей до націй.
Посилання
1.
Tomislav Kraljačić, Kalajev režim u Bosni i
Hercegovini 1882-1903 (Sarajevo: Veselin Masleša, 1987) (Biblioteka Kulturno nasljedje).
2.
Ludwig von Thalloczy, “Einleitung, Lebensbild und
Personlichkeit Benjamin von Kallays,” in Benjamin von Kallay, Geschichte des Serbischen Aufstandes 1807–1810 (Vienna: Holzhausen, 1910), XXІV.
3. Journal of the North American Society for Serbian
Studies 14(2): 211–20,
2000. Benjamin von Kallay’s Role
in Bosnia-Herzegovina 1882–1903: Habsburg’s Policies in an
Occupied Territory Jelena Milojković-Djurić Texas A&M University.
4. Haus-, Hof- und Staatsarchiv; PA,
Serbien, XXXVII K. 17. Quoted after Dnevnik Benjamina Kalaja 1868-1875, ed.
Andrija Radenic (Belgrade-Nevi Sad: Istorijski institut -Institut za istoriju
Vojvodine, Nevi Sad, 1976), p. XXI.
6. http://phorum.proua.com/read.php?1,589282,page=1 (Политическое завещание Слободана Милошевича:
защитная речь на на процессе в Гааге).
7. Benjamin Kallay, Ugarska na granici istoka i zapada (Pročitano u svečanom zboru magjarske naučne akademije
20. maja 1883). Sarajevo: Zemaljska štamparija.1905.
8. Archive of
Bosnia and Herzegovina, Joint Ministry of Finance, BH, Pr. No. 98/1885; quoted after
Kraljačić, p. 100–101.
9.
Романенко С. А. Югославия: История возникновения. Кризис. Распад. Образование
независимых государств. – М., 2000. – 380 с.
10. Чуркина И.В. Национальная церковь и формирование
южнославянских наций/Вопросы истории №3, 2001.с. 39-39.
11. Bosansko-hercegovački zbornik, Tri
carska memoranduma (Novi Sad: Miletićeva štamparija, 1902). Compare also Mirko
Maksimović, “Crkvena borba i pokreti,” in Napori Bosne i
Herzegovina za oslobođenje i ujedinjenje, ed. Pero Slijepcević et al.
(Sarajevo, 1929), str. 70–86.
12. Interview
with Benjamin von Kállay. In: The Daily Chronicle [London], 03.10.1895. Press
clipping in Papers of Benjamin Kállay, Fascicle 47, Magyar Országos Levéltár
(Budapest), P344, cit. in Donia, Robert J.: Islam under the Double Eagle. The
Muslims of Bosnia and Hercegovina,1878-1914. Boulder/Coll.: East European
Monographs 1981, p. 14.
13. Risto Besarovic,
ed.,
Kultura i umjetnost u Bosni i Hercegovini pod autrougarskom upravom (Sarajevo: Arhiv Bosne i Hercegovine,
I968),
431.
16. Hauptmann,
Ferdo: Privreda I društvo Bosne i Hercegovine u doba austro-ugarske vladavine
(1878-1918) [The Economy and Society of Bosnia-Herzegovina in the Period of
Austro-Hungarian Rule]. In: Redžić, Enver (Ed.): Prilozi za istoriju Bosne i Hercegovine.
Sarajevo: Akademija nauka i umjetnosti Bosne I Hercegovine 1987, vol. 2, pp.
99-181.
17. http://www.kommersant.ru/doc-rss.aspx?DocsID=1068523 (журнал «Деньги»,
№45(700)от 17.11.2008 «По закону военного бремени» Кирилл Новиков).
18. Juzbašić, Dževad: Neke karakteristike
privrednog razvitka Bosne I Hercegovine u periodu od 1878 do
1914. godine [Certain Characteristics of the Economic Development of
Bosnia-Herzegovina in the Period from 1878 to 1914] and: O uključenju Bosne i
Hercegovine u zajedničko austrougarsko carinsko područje [On the Inclusion of
Bosnia-Herzegovina in the Common Austro-Hungarian Tariff Zone]. In: Juzbašić
2002, pp. 49-86 and pp. 141-153.
19. Kállay to Emperor, Vienna, 03.10.1895.
In: Hauptmann, Ferdo (Ed.): Borba Muslimana Bosne I Hercegovine za vjersku
vakufskomearifsku autonomiju [Battle of the Muslims of Bosnia-Herzegovina for
the Autonomy of Religious Endowments]. Sarajevo: Arhiv Socijalisticke Republike
Bosne I Hercegovina 1967, p. 62.
20. Robert J. Donia,
Islam under the double eagle : the Muslims of Bosnia and Hercegovina, 1878-1914. New York : Distributed
by Columbia University Press, 2005. - 237 p.
Немає коментарів:
Дописати коментар